Ми живемо на межі. Не просто географічній — емоційній, людській, моральній. Тут, у прифронтових громадах України, кожен день — це вибір між страхом і надією, між тишею і вибухом, між втечею і залишитися. І саме тут, де війна торкається шкіри, ми прагнемо, щоб нас почули.

Останнім часом до нас, в Мирівську громаду, приїздять закордонні гості — не просто туристи чи спостерігачі, а люди, які хочуть знати правду. Вони не читають її з екранів — вони слухають її з уст дітей, педагогів, батьків. І ця правда — не завжди зручна, але завжди справжня.

Нещодавно  до нас  в громаду завітала ірландська письменниця та журналістка Розмері Дженкінсон. Під час зустрічі відбувся щирий діалог про мир в Україні. Гостя поділилася власними спостереженнями за ситуацією в Україні та світі.

Вона слухала родину ветерана та волонтерки Дмитра й Олени Полончук, і в її очах було не просто співчуття — була віра. Віра в нас. В Україну.

А коли шведська репортерка Санна Торен Бйорлінг зустрілася з учнями  та учителями Настасівського та Зорянського ліцеїв, вона почула те, що не завжди потрапляє в заголовки:

“Зруйноване Каховське водосховище — це не просто катастрофа. Це нові ворота для окупації.”

— Учень 10 класу

“Ми перейшли на змішане навчання. Це добре. Але вдома, наче б, надійніше. І все одно страшно.”

--- учениця 11 укласу

“Повітряні тривоги стали щоденними. Ми чуємо вибухи, шахади, артилерію. Це не просто звук — це тремтіння в грудях.”

— Учениця 11 класу

“Війна — це не лише руйнування. Це ще й пробудження. У нашій громаді, на лінії розмежування, ми щодня бачимо, як діти змінюються. Вони вже не просто учні — вони свідомі громадяни. Їхні очі стали глибшими, їхні слова — точнішими, їхні мрії — обережнішими, але не менш сильними.

Колись вони мріяли про подорожі, про гаджети, про свята. Тепер — про мир, про безпеку, про Україну. У них з’явилися українські цінності — не як гасла, а як внутрішній компас.”

—педагогиня

“Я хочу бути військовим, але не для війни. Я хочу захищати, щоб більше ніхто не боявся.”

— учень 11 класу

“Ми не просто вчимося. Ми вчимося жити. І бути корисними.”

—  учениця 8 класу.

“Іноді хочеться виїхати. Бо здається, що надія тане. Але ми тримаємось. Бо це наш дім.”

— Учень 11 класу

“Мого чоловіка поранили на війні. Він повернувся інвалідом. Ми все ж мусимо  жити  і боротись далі, мусимо попри все. Бо діти дивляться на нас.”

— Педагогиня 

“Наші діти стали дорослішими не за віком, а за вибором. Вони відповідально ставляться до свого життя, бо знають, що кожен день — це шанс. Шанс бути сильним, бути добрим, бути українцем.

Вони допомагають волонтерам, підтримують одне одного, вчаться навіть під звуки вибухів. Вони не питають, чому це сталося — вони питають, що можна зробити. І роблять.”

— Педагогиня

“Я добре пам’ятаю Чорнобильську трагедію. Не з книжок, не з фільмів — з власного життя. Я була студенткою Бердянського педінституту, коли допомагала розселяти евакуйованих жителів Чорнобиля. Я бачила їхні очі — втомлені, розгублені, сповнені болю. Я чула їхні історії — про покинуті домівки, про дітей, яких вивозили вночі, про тишу, яка стала небезпекою.

Ці долі були зруйновані. Скалічені. І я ніколи не забуду цього.

Тому сьогодні, коли ворог перетворює Запорізьку атомну станцію на щит, я не можу мовчати. Ми не маємо права допустити повторення трагедії. Бо це вже не просто загроза — це реальність, яка дихає нам у спину.

Енергодар — це новий Чорнобиль, який ще можна зупинити. Це місто, де живуть діти, вчителі, лікарі, звичайні люди. Це станція, яка має давати світло, а не страх. І якщо світ не почує нас — наслідки можуть бути незворотними.

Я звертаюся до тих, хто має владу, ресурси, голос:

Зупиніть цю небезпеку. Захистіть Енергодар. Захистіть життя.

Бо я пам’ятаю, як це — втрачати все. І не хочу, щоб це повторилося.”

— Педагогиня

Це не просто слова. Це — пульс країни, яка бореться. Це — голоси, які не мовчать.

У селі Вищетарасівка з 300 дітей залишилося лише 72. Атомна станція використовується ворогом як щит. Директори шкіл повідомляють: сім’ї виїхали і не збираються повертатися. Ми втрачаємо не просто  людей — ми втрачаємо майбутнє. 

Але ми не здаємося.

Ми віримо, що правда має силу. Ми хочемо, щоб наші голоси стали частиною рішень Що світ, який почув нас, не залишиться байдужим. Ми не просимо жалю — ми просимо дії. Ми хочемо, щоб наші історії лунали на конференціях, у звітах, у виступах перед парламентами. Щоб світ не просто знав — а діяв. 

Бо ми — не статистика. Ми — люди. Ми — Україна.

Автор: Ірина Слюсар